Важко залишатися неупередженим, коли живеш у гомофобному середовищі, наповненому стереотипами та кліше. Відповідно до професійних стандартів та етичного кодексу, матеріали мають бути збалансованими, правдивими та достовірними. Але так виходить не завжди. Разом з експертками ми спробували з′ясувати, як написати матеріал про ЛГБТ-людину, при цьому не наражаючи на небезпеку її та себе, як відповідати хейтерам та куди звертатися у випадку погроз.
Питання гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації в запорізьких медіа висвітлюється рідко та неохоче. Тема провокативна, і щоб не наражатися на хейт, журналісти віддають перевагу замовчуванню. Проте минулоріч уникнути висвітлення активності ЛГБТ-спільноти місцевим медіа не вдалося, адже пройшов перший в Запоріжжі Прайд.
Фото Катерини Клочко для 061.
Висвітлювали його по-різному: хтось – неупереджено та обережно, публікуючи тільки факти та офіційні коментарі, інші – з використанням некоректної лексики та цитуванням праворадикалів (який завуальновували під баланс думок).
Так, на сторінках мережевих видань можна було зустріти і «дітей нетрадиційної орієнтації», і пізнати усю «гріховність» ЛГБТ-Прайдів. Але й на цьому експресія у публікаціях не закінчилася: для того, аби відтворити всю «трагічність» Маршу Рівності журналісти додавали фотографії плакатів «Традиції та Порядку», де зображувалися акти насильства над ЛГБТ-людьми та заклики до агресії і вбивства. Про те, чому так не має бути, – далі в тексті.
Журналістка сайту НВ Олександра Горчинська про те, які емоції викликають матеріали на тему ЛГБТ+
Фотографка: Наталя Кравчук, НВ
«Якось я робила матеріал про двох жінок, які належать до ЛГБТ-спільноти, і виховують своїх дітей. Жінки народили їх від одного анонімного сурогатного донора, тому діти є кровними родичами між собою. Тобто, у них виходить один батько, але різні мами. Самі жінки були відкритими – відверто писали про свою належність до ЛГБТ-ком′юніті, брали участь у публічних заходах. Проте зважаючи на те, що в матеріалі фігурували діти, ми вирішили не показувати їхні фото та не вказувати їхні прізвища – в публікації були просто імена та ілюстрації. І цей матеріал отримав безліч гнівних коментарів, щось на зразок «дітей треба забрати в дитбудинок, а матерів пустити на фарш». Я собі уявляю, що б було, якби ми опублікували посилання на профілі у соцмережах та справжні дані. Це, в першу чергу, могло зашкодити самим дітям.
Також я писала матеріал про чайлдфрі, і однією з героїнь була дівчина з Кропивницького. Їй тоді було близько 20 років, і вона також є представницею ЛГБТ-спільноти. Героїня розповідала, що вона перебуває у стосунках з дівчиною, і вони є чайлдфрі. Вона робила це відкрито – погодилася дати фотографію, ім′я та прізвище. Після публікації цю історію репостнули на якомусь локальному ресурсі Кропивницького, і її почали травити. Потім ця дівчина написала мені з проханням видалити матеріал або відредагувати так, аби її не можна було ідентифікувати. На нашому сайті не було негативних коментарів, а медіа місцевого рівня, як стало зрозуміло після цієї ситуації, грішать цим.
На сайті, де я працюю, агресивні коментарі із закликами до насильства та подібного видаляють. Більш лояльні залишають та відповідають на них. Я теж реагую тільки на адекватні коментарі, агресію в месенджері ігнорую. Я чудово розумію, що довести щось таким коментаторам та якось вплинути на них дуже важко, адже їхній світогляд формувався не за один день.
Отже, потрібно бути готовим/ою до хейту не лише на свою адресу, а й на адресу героїв публікації або сюжетів. Хейтери можуть агресивно висловлюватися щодо них, тому треба бути обережним з оприлюдненням персональних даних, фотографій, профілів у соцмережах, домашніх адрес і всього того, що допоможе недоброзичливцям вийти на героя чи героїню. Може бути різне – від булінгу в соцмережах до стеження біля дому та фізичного насильства. Буде не дуже добре, якщо це трапиться через вашу публікацію, тому варто уникати таких ситуацій».
Психологиня Вероніка Стефанова про те, чому у читачів виникають такі емоції та як журналістам захиститися психологічно
Фотографка: Наргіза Шкроботько
«У кожної людини є своє індивідуальне суб′єктивне сприйняття реальності і розуміння особистих кордонів. Дуже важливо розуміти, як воно формується і на чому ґрунтується. В основі хейтспічу до ЛГБТ+ персон криється таке поняття як інтроєкт – це ригідна, негнучка установка, часто з негативним забарвленням, отримана ззовні часто від авторитетної фігури. Наприклад, мама і тато говорять синові: «хлопчики не плачуть!» або доньці: «ти ж дівчинка!». Це установка, інтроєкт, який має на увазі «треба так і не інакше». Дитина не фільтрує отриману інформацію і беззаперечно їй вірить.
«Це проти Бога», «правильно бути чоловікові тільки з жінкою», «ЛГБТ – це погано», – це теж інтроєкти. Часто вони не мають за собою аргументованих цілісних конструктивних відповідей. Зазвичай люди не розбираються у тому, чому вважається, що щось погане, а беруть на віру задану установку. Тож, першою причиною мови ворожнечі можемо назвати наявність особистісних установок сприйняття, з якими варто працювати.
Фото Катерини Клочко для 061.
Другий психологічний процес називається проєкція – домислювання дійсності на основі стереотипів. Мабуть, майже всі чули такі твердження-проєкції: «А якщо хтось подумає, що я теж гей? А якщо мої діти побачать і теж стануть такими? А раптом, якщо я буду спілкуватися з такими людьми, то бог мене покарає?».
Ці два психологічні процеси можуть таїти в собі багато негативних складних почуттів – страх, сором, злість тощо. І тоді хейтспікери висловлюють їх через агресію в коментарях у соціальних мережах.
Їм складно «пройти повз» через інтенсивність своїх переживань.
Саме тому вкрай важливі просвітницькі проєкти, які розвінчують подібні стереотипи, міфи та установки.
Журналістам, які пишуть тексти на соціальні теми, важливо стежити за своєю емоційною гігієною:
- Пам′ятати про важливість своєї праці, яка і є просвітницьким матеріалом і допомагає світу боротися з чужими установками і ставати краще. Можна ставити собі такі запитання: «Заради чого я працюю? Що це дає мені та світу?».
- Бути серед однодумців і не соромитися просити підтримки. Люди, що поділяють спільні цінності, можуть ділитися ресурсами один з одним у складних ситуаціях.
- Обмежувати себе і свій простір від негативу. Якщо важко читати коментарі, то й не треба це робити.
- Чергувати роботу з відпочинком. Можливість емоційного вигорання посилюється, якщо немає збалансованого відпочинку.
- Звертатися за професійною допомогою до психотерапевта або психологічного консультанта, якщо в цьому є потреба».
Правозахисниця Дзвенислава Щерба про те, як реагувати та куди звертатися у випадку агресивних коментарів чи погроз
Фотографка: Настьонко Конфедерат
«Загалом українські акції, які стосуються тематики прав ЛГБТ-людей, жінок та інших вразливих груп часто стикаються з хвилею негативу, погроз та насильства з боку груп ненависті. Наприклад, перед Маршем Рівності 2018 у соціальних мережах представник однієї з праворадикальних організацій оголосив своєрідне «сафарі» на учасників та учасниць, а також окремих, більш видимих активістів та активісток, де прямо закликав до насильства та нападів за винагороди. Аналогічно можна побачити сотні погроз розправою у коментарях під новиною про проведення таких зібрань та в окремих групах у соціальних мережах. Крім того, є кейси, коли такі погрози приходять активістам та активісткам, які займаються захистом прав вразливих груп. І часто виникає питання, що з цим всім можна робити?
По-перше, якщо людина отримує систематичні погрози насильством чи вбивством, це варто скрінити та зберігати, адже це можуть бути докази. По-друге, якщо такі погрози – це вже тенденція, або ж, наприклад, людина бачить, що за нею стежать чи якось публікують її персональні дані, можна і потрібно звернутися за правовою допомогою до громадських організацій, які займаються захистом прав ЛГБТ-людей. Наприклад, як мені відомо, таку допомогу надають громадські організації «Інсайт», «Мережі параюристів» та інші. Там можна отримати юридичну консультацію і допомогу з конкретним кейсом. По-третє, маючи скріни з погрозами, можна звернутися до правоохоронних органів. Наприклад, погрози вбивством, які часто транслюють групи ненависті, підпадають під статтю 129 Кримінального Кодексу України.
Фотограф: Victor Vysochin
Крім того, можна посилатися на статтю 161 Кримінального Кодексу України, яка передбачає відповідальність за дискримінацію за різними ознаками, щоправда, є проблема, що ознаки СОГІ (сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності) не прописані прямо в цій статті й завуальовані фразою «та за іншими ознаками», що ускладнює притягнення винних до відповідальності.
Часто є кейси, коли групи ненависті публікують в групах у соціальних мережах (переважно в Telegram) фото та особисті дані (ім′я та прізвище, лінки на соціальні мережі, місто проживання, іноді домашню адресу, місце навчання чи роботи, мобільний телефон) активістів та активісток. Власне, якщо людина опинилася в такій ситуації, то такі публікації підпадають під статтю 182 Цивільного кодексу України про порушення недоторканності приватного життя, тож теж варто робити скріни, звернутися за правовою допомогою та йти в поліцію.
Ще варто додати про важливість підтримки й «безпечного середовища» у такі моменти, адже ці погрози, попри те, що вони відбуваються онлайн, завдають сильного удару по ментальному стану людини та її відчуттю безпеки. Тож важливо мати поруч тих, хто можуть підтримати.
зневіра, ізоляція, страх і залякування – це часто те, чого і добиваються представники груп ненависті, які пишуть погрози.
Якщо журналіст чи журналістка написали матеріал, наприклад, про Марш Рівності, де «засвітилося» фото людини, її впізнали й почали погрожувати, або ж це було інтерв′ю, і публічність стала приводом для атак груп ненависті, то тут не так багато варіантів дій. Якщо він чи вона знають людину, яка постраждала, то можна спробувати дати контакти тих самих організацій, які надають правову допомогу, або ж якщо людина не знає, що робити, й просить про допомогу, порадити, як діяти в таких ситуаціях.
Те, що можуть робити журналісти та журналістки – це писати про кейси злочинів на ґрунті ненависті, адже мовчання, як відомо, сприяє безкарності; або ж готувати більше просвітницьких матеріалів, які розвінчують міфи про ЛГБТ-людей, які досі поширені в суспільстві».
Авторка: Яна Радченко
