Вікторія ПетроваВікторія Петрова – спеціалістка з комунікацій і проєктного менеджменту, співорганізаторка Літературно-мистецького фестивалю Toloka, здобуває магістерський ступінь з Клінічної психології, вчиться на когнітивно-поведінкового терапевта.
Ідея цієї колонки народилася в результаті спілкування в чаті з нашими патронами і патронками. Виявилося, що коли Фейсбук та Інстаграм перестали працювати — деякі люди відчули самотність.

Мій перший суто київський друг, з яким я познайомилась самостійно і поза межами роботи, був продавець у місцевому пивняку. Поки ви підбираєте найбільш вдале формулювання жартів про алкоголізм, розкажу, чому це було моє найкраще рішення з моменту переїзду.

Вчорашні події із соцмережами показали, що ми дуже вразливі до різких змін, до висмикування нас із комфортних і затишних інформаційних бульбашок. Багато хто відчував себе покинутим, пригніченим і самотнім. Багато хто взагалі відчував безпорадність і безвихідь. Так вже сталось, що наш мозок дуже консервативний чел з доволі обмеженими уявленнями про варіативність. Його улюблена справа – не виконувати якихось справ. Він любить проторені доріжки поміж нейронів, звичні ритуали (навіть якщо вони некорисні) і маніфестує ненависть у кожен новий досвід (саме тому нові досвіди і є класною профілактикою деменції, наприклад).

Що ж відбулось?

Звичний до купи друзів, приємного спілкування, запеклих батлів і потоку нової цікавої і розважальної інформації, наш мозок зафіксував досвід спілкування у соцмережах як єдину, вичерпну і найкращу модель комунікації та уникнення самотності. За відсутності необхідності, наш же мозок викреслив абсолютно усі альтернативні варіанти соціалізації. Велику роль у цьому ще зіграла пандемія, яка тільки допомогла нашому мозку утвердитись у думці, що нічого, окрім соцмереж, не може бути достатньо надійним у цей буремний час ізоляції.

Коли нас висмикнуло зі звичної бульбашки, ми залишились без варіантів дозвілля. При чому з глибокою впевненістю, що їх, власне, і не існує.

І що робити?

Повертаючись до пивняка і мого київського друга: таким чином я привласнила собі місто і своє життя, розширила кордони своєї присутності куди далі від роботи та 1-2 близьких людей, які і так максимально присутні в моєму житті. 

Із Саньком ми два місяці обмінювались фентезійними книжками, обговорювали концепції антиутопій, я почала читати англійською, він відкрив собі Пратчетта, а я – читання в метро. 

Після Санька з’явилась продавчиня найкращих овочів і фруктів на районі. Я почала вести з нею смол-толк про бізнес, а вона – ховати від інших покупців для мене найкращу полуницю і кінзу.

Тепер в мене є десь із 7 точок на Дорогожичах на всі випадки життя – від домашнього сиру до алкоголю після 23-ї. Поки вчора я обійшла їх всіх після роботи, якось і не зчулася, що є проблеми з соцмережами. 

“Свої” люди дають нам заземлення, надійність. Ми вже не можемо почуватися чужими і зайвими там, де для нас відкладають кінзу і готують рецензію на свіжу книжку.

Тотальна присвяченість роботі змушує нас почуватись пригнічено і порожньо за її межами. Але ми вже не можемо чутися так, якщо бачимо свою присутність у інших аспектах життя: маємо сусіда, що вирощує ті ж квіти, сусідку, що вигулює собаку в той же час, знайомих з минулої роботи, яких можна покликати на прем’єру нового фільму.

У нас всіх є якесь вподобання, за ознакою якого ми точно можемо знайти затишне і відкрите ком’юніті – звірятники, квіткарі, кіномани, музикохейтери, книголюби…

Читайте також: “Чоловіки не почнуть поголовно носити спідниці”: про запорізький фотопроєкт “Одяг не має гендеру”

Що ще ми можемо зробити?

Завести ритуали і традиції. Дати нашому лінивцю-мозку варіанти на випадок, якщо Цукерберг втече на Марс.

  • Виділіть день у тижні, в який ви зустрічаєтесь із друзями. Старайтеся кожен раз змінювати локації. Сходіть із ними на квіз, приготуйте вечерю і настолки у себе. Замовте піцу і підберіть кіно для зустрічі в гостях.
  • Хобі. Подумайте, що вам подобається робити такого, що не приносить жоднісінької користі, окрім задоволення: квіткарство, вишивання, музичні інструменти. Займайтесь регулярно. На випадок кризових ситуацій, на кшталт вчорашньої, порадила б ще скласти списки статей і книжок, які хочеться почитати; фільмів і серіалів, які хочеться подивитись; музики, під яку хочеться потанцювати з феном замість мікрофону (так, всі в курсі, що ви до них ніколи не повернетесь, але списки заспокоюють).
  • Визначте “своє” місце у місті або за ним. Бувайте тут раз на місяць з найближчими людьми – з партнером_кою, батьками, сіблінгами (можливо, це парк, торговий центр чи пам’ятник свині на виїзді з міста).
  • Вже писала, але рілі, заведіть ком’юніті (я б завела з найдивнішого свого інтересу, наприклад, ком’юніті пасивної агресії проти самокатистів, але #яжпсихолог, тому розгляньте і більш адекватні варіанти – клуб любителів книжок Кокотюхи, наприклад).
  • Заведіть звичку в оці всі вищеперераховані моменти соціалізації не користуватися телефоном (не скажу, чому, спробуйте і відкриється вам сверхнова)
  • І наостанок, навчіться вже дихати (і пити воду, але про це іншим разом). Потрапляючи у незвичну ситуацію, ми дуже нервуємо. Але часто це може сигналізувати лише про те, що треба вспокоїтись і послухати себе. Вчора, наприклад, був саме такий вечір. Варто було би зупинитись і спитати: а чому мені, власне, зараз так не ок? Від чого я втікаю у ці ваші сторіз? Цілком можливо, відповідь ”ні від чого”. Але ви не дізнаєтеся, не спитавши. От спробуйте сьогодні.

Бонус:

Під час літнього депресивного епізоду, викликаного перевтомою, самотністю і нав’язливими думками, що я ніхто без успіхів на роботі — я вигадала собі вправу. Вона мене врятувала в той момент. Дарую її вам. Спробуйте і поділіться враженнями.

Я уклала 3 списки:

  • місця, які я хочу відвідати (від м’ясного магазину, бо там завіз, до київського моря, бо просто бо)
  • людей, яких я хочу побачити (від дуже близької подруги, з якою просто не сходяться графіки, до ледь знайомої дівчини, яка просто залишає смішні коментарі)
  • справ, які хочеться зробити (від манікюру до організації клумби на балконі)

Списки вийшли довгими. На один тиждень можна ставити собі у план по одному пункту з кожного списку. Це показало мені, що, в принципі, я можу залягти на дно у похмурому ліжку і перервати зв’язок із зовнішнім світом. Але спершу можна спробувати виростити перець.

Спойлер: це не обов’язково виконувати одразу, тут і зараз. Іноді достатньо просто знати, що ти це можеш і в тебе це є.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я