Часто людям, які виходять на ЛГБТ-акції говорять: «Краще б за щось хороше вийшли, щось для міста зробили». Але що як ти і так багато робиш для інших і для міста?
Наталія Лобач – дизайнерка та активістка. Вона популяризує історію Запоріжжя, зокрема Соцмісто – розповідає про нього та допомагає йому набути вигляду, на який заслуговує гордість міста. А ще вона виходить на ЛГБТ-акції, тому що вона лесбійка і хоче мати такі ж права, як і гетеросексуальні люди.
І іноді Наташі дуже страшно, що останній факт може перекреслити всі її старання.
***
«Якщо проходять якісь активності, пов′язані з тією ж екологією – звісно, що не можна, як на мене, стояти осторонь в місті, яке настільки промислове, – пояснює Наталія. – Або не можна стояти осторонь проблеми з безпритульними тваринами. Тому я долучаюся й до інших активностей. Але основні напрями, якими я займаюся вже багато років – це адвокація та захист прав жінок і ЛГБТ-людей, а також популяризація конструктивістської архітектури нашого Соцміста».
Спочатку може здатися, що це зовсім різні сфери, але насправді вони перетинаються:
«Я їх не обирала, як якийсь факультет, – сміється Лобач. – Це просто відбувалося. Мені подобалося Соцмісто, мені подобалася архітектура, і я про неї говорила. І звісно, що в контексті Соцміста я завжди розповідаю про Ольгу Яфу – архітекторку, якій ще не було 30, а вона будувала в Запоріжжі настільки фантастичні будинки – будинки майбутнього.
Я дуже рада, що в музеї архітектури, який відкрився, є велике зображення Ольги Яфи, яке знайшов Павло Кравчук з управління культури міськради. Ще 10 років тому я не багато чула про Соцмісто та Яфу, тому, в свою чергу, намагалась дуже багато про це розповідати іншим, потім ще хтось комусь говорив – і тепер бачу її фотокартку на основному стенді про Соцмісто в Запоріжжі. Для мене це і перетин сфер, і моя гордість.
Що ось Запоріжжя – там де
жінки будували вже в 30-х роках.
Це дуже круто.
І це абсолютно така наша, дуже непроста історія, кривава історія – скільки людей поклав радянський режим. І в той же час ми маємо історію, де так багато всього такого, чого не було в інших країнах».
Наташа вивчала феміністичні рухи, вивчала історію, порівнювала. Згодом вона побачила, що в Запоріжжі фемінізм з′явився раніше, ніж в Європі: «Виявилося, що та ж Франція, де Сімона Бовуар і всі ці класичні течії фемінізму – це все одно 50-ті роки і далі. А в нас жінки проєктували архітектуру майбутнього на початку 1920-х!
Це така трохи викривлена історія, – пояснює Наталія. – В усьому світі фемінізм приходив, тому що жінки виборювати свої права. А у нас жінки направду вибороли свої виборчі права до революції – а потім Радянський Союз дав лише трішечки часу на початку, коли вони могли реалізуватися. От ми про цей шматочок і говоримо, бо потім перевели все в режим газлайтингу: права ніби є, але насправді їх нема – ні у жінок, ні у чоловіків, взагалі ні в кого. Це якщо вже заглиблюватися в якісь такі теоретичні сфери. Для мене Соцмісто – це про свободу мислити поза шаблонами. Те саме дає і ЛГБТ-рух».
Наташа вважає, що навіть саме поняття камінг-ауту важливе взагалі для всіх людей, що це не тільки про орієнтацію:
«Можна робити камінг-аут, тобто виходити з шафи, і казати: «Я така» або «Я такий» у будь-якій сфері. І це те, чому, мені здається, нас навчило ХХ сторіччя: що дискримінації та «іншування» просто не має бути в суспільстві, вони вбивають. А бути собою – це бути собою, це засадниче право жити своє життя.
Дискримінація є не в якійсь окремій сфері – як, наприклад ЛГБТ. Дискримінація дає привід для «легалізації» агресії. Так само, як було з чорношкірими людьми, – пояснює Лобач. – Це такий пункт, який показує, що можна сказати: «От ми певна більшість, і ми праві. А ви меншість, і ми можемо вас цькувати, витісняти». Але завтра ви можете стати меншістю за якоюсь ще ознакою.
«Я не збиралася очолювати регіональну ЛГБТ-організацію»
… зізналася Наталя. Якби хтось сказав їй 15 років тому про активізм, вона б навряд зрозуміла, про що мова: «По-перше, я людина дуже несмілива. І оцей активізм-шмактивізм… Я більше про культуру, про «високе». Коли я чула про ЛГБТ-двіж якийсь, думала: «Ну, класно. Десь там воно відбувається, але це не зовсім про мене».
Наташі завжди було страшно. Є таке поняття як «внутрішня гомофобія»:
«Це так само як і «внутрішня мізогінія» – коли жінки, наприклад, говорять, що «всі баби такі-то». Складається певний стереотип про жінок, який ти автоматично на себе натягуєш. А тобі не хочеться. Не хочеться бути таким загалом, про який оце все говорять. Ти нібито живеш своїм життям, а чомусь треба відповідати за все, що є в інших людях. За всю агресію, яка вибудувалась навколо певної категорії.
Так само з ЛГБТ. При тому, що я є частиною спільноти, для мене це завжди було достатньо страшно, – зізнається Наталя. – Тому що дуже багато негативного люди собі дозволяють, коли чують, що хтось там належить до ЛГБТ. Це таке іншування, яке дозволяє людям щось сказати образливе, або говорити, як іншим людям жити, а як не жити.
І так багато всього в житті, де я намагаюсь бути хорошою людиною. А це та частина, де я відчуваю свою вразливість: «Я хороша. Я роблю оце, оце, оце, оце – все життя намагаюсь отримати якесь гарне ставлення до себе. І просто за секунду це все може зруйнуватися».
Наталія Лобач (та сама Лобач, яка протягом багатьох років допомагає місту ставати кращим) боїться, що її можуть не прийняти. Їй майже 40 років, але вона й досі працює з цим страхом: «Той же камінг-аут не можна зробити один раз. Тому що щоразу я роблю його собі. І це найскладніше. І щоразу таке відчуття, що мене викреслять – я не буду вже частиною суспільства. Мене не будуть любити. Це те, що я відчуваю, коли про це думаю».
Коли Наташа була підліткою, в дитячому таборі разом з нею також були люди-лідери, які формували думку і заявляли, кого вони люблять, а кого не люблять. Лобач потрапляла в таку категорію, яку не люблять: «Я це дуже добре пам′ятаю. І пам′ятаю, коли я вже в той самий табір приїхала працювати вихователькою: ті самі люди, які мене колись цькували, мене не впізнали вже в дорослому віці – ми познайомилися та потоваришували. Вони ставилися до мене як до суперлюдини, яка класно жартує. І у мене завжди було відчуття, що зараз ці люди просто згадають, хто я – «просто вони ж забули». Вони згадають цей образ, який вони цькували. І це відчуття для мене дуже подібне до того, що відчуває ЛГБТ-людина в нашому суспільстві.
Тобто ти можеш дуже багато робити, а потім боятися, що людина зараз дізнається і скаже: «А-а, це ти з «таких»… Ну, нє, вибач, я проти цього. В принципі, нормально, але до таких, як ти – ні». І це дуже критично.
Це страшно – втрачати людей, втрачати друзів.
І думати, що людина може так відреагувати.
І розуміти, що я не можу на це вплинути.
Я можу роками готувати людину, але це може не спрацювати», – пояснює Наташа.
Для неї було важко наважитися вперше вийти на ЛГБТ-акцію та почати відстоювати свої права. Через внутрішню гомофобію вона не хотіла, щоб її асоціювали з цією спільнотою. Все змінило інтерв′ю Олени Шевченко, яка є головою ЛГБТ-організації «Інсайт»: «Вона була у Львові, – згадує Лобач, – був Фестиваль рівності. Це культурна подія, де показують кіно, проходять лекції, де нема нічого такого, що малює уява гомофобних людей.
І на цей фестиваль прийшли десятки чоловіків і підлітків,
які «зигували» та кидали каміння.
А поліція майже не реагувала. І там зробили якийсь дивний суд, де була одна Олена проти всіх, хто «зигував». Для мене це було щось настільки жахливе! Я не могла повірити, що такий 43-й рік прийшов і зараз у нас в країні. І я подумала: «Класно, я мовчу, сиджу в стороні. Але тим, що я мовчу, я даю силу таким людям, які знищують нас морально.
Чому я їм даю силу? Чому я не виходжу, даючи можливість перетворювати мою країну на Німеччину 1943 року?», – згадує Наташа. – Це дуже на мене вплинуло, я змінила свою думку. І коли вже приїхав Фестиваль рівності до Запоріжжя, Яна Сасіна взяла організацію… Для мене також було непросто долучитися, і це був такий крок – це і був камінг-аут. Що я хочу займатися темою прав ЛГБТ-людей, мені це важливо. І я дуже рада, що так сталося. Дуже рада, що є наша організація «Інсайт» в Запоріжжі, є колеги з «Гендер Зед».
Наталія помічає, що завдяки руху змінюється простір, змінюються люди та її уявлення про людей: «Аж такого страху, що «не дай Боже, зараз дізнаються» вже немає. Це ж більше не про те, що настільки вороже суспільство. Це про те, що у мене в голові є така конструкція, що ця ворожість типу нормальна – а вона ненормальна. І чим більше про це говориш, тим спокійніше стає, тим краще я себе почуваю в цьому житті».
Перший Фестиваль рівності у Запоріжжі пройшов досить спокійно – були лише повідомлення про замінування. А от на другий Фестиваль, який проходив у лофті «Млин» – напали: «Це був абсолютний треш. Тому що прийшло декілька сотень підлітків, я не знаю ким, чесно кажучи, організованих. Але виглядало так, що вони організовані: те, як вони себе поводили, як вони кидалися і словами, і різними запальними штуками… Вони говорили: «Нам нічого не буде». Це настільки жорстоке поводження. П′ять або сім навіть людей стрибали по голові та тілу дівчини, у якої також є дитина. Це правда дуже-дуже страшно.
Це і показує, до чого призводить іншування – людина собі дозволяє робити з «іншим» що завгодно. І де ця межа починається, я ж не знаю.
Так само в Німеччині колись це починалося з того
що «дивіться, така в нас є теорія,
що євреї не норм, а ми – норм».
Просто починалося з теорії, а закінчилося таборами. Це вже є в історії, це не так давно було, ось до чого призводить це «іншування».
Тому Наташу лякає і те, що у держави немає жодної політики з цього приводу: «Офіційна позиція: «Нічьо нема». Є поступові рухи, завдяки в тому числі і нашій організації, але чіткої зартикульованої позиції – немає. Єдине, що я пам′ятаю, – напружено сміється, – коли Зеленський сказав «Відчепіться від людей». Все. За всі роки нічого іншого не було від лідерів держави. А що тут аж такого, якщо б ви підтримали? А ще дивно, коли людина проговорює дуже активно свою гомофобну позицію. Мені це дає якийсь маячок – а чому тобі ця тема аж так муляє, чого тобі не вистачає? А коли це релігійна якась тема, чому ви думаєте, що це класно – коли ви говорите іншим людям, як робити?
Ви не є богами в цьому сенсі. І перед богом так само: ви відповідаєте за своє життя та життя своїх дітей. Ви не відповідаєте за життя інших людей».
Наталія пояснила, що їй навіть батьки не вказували, як потрібно та не потрібно жити: «У мене ніколи не перевіряли оцінки – навіть вмовляла батьків ходити на ті батьківські збори. Давали свободу. Тому коли є тиск і очікування якихось людей, яких я вперше бачу – мені це трохи дико. Якщо у мене в сім′ї такого немає, то чому люди, яких я взагалі не знаю, мені розповідають, що я маю робити?».
Також часто можна почути як проблеми ЛГБТ-спільноти нівелюють на фоні того, що в Україні є багато інших проблем – просто не на часі.
«Кажуть: «Що там, у ЛГБТ проблеми? Так у інших теж проблеми». Ну да! – радісно вигукує Лобач. – Я ж про те, що і інші проблеми треба проговорювати. Взагалі про себе треба і говорити, і працювати про себе. Для мене, наприклад, дуже близька тема Голодомору – тому що це про мою сім′ю, про мою бабусю. І я пам′ятаю, коли у нас про це почали говорити (про таку величезну травму!), росіяни сказали: «Так у нас теж були Голодомори, ми ж про них не говоримо».
Так хто вам винуватий,
що ви про це не говорите?
Якщо ви бачите, що хтось проговорює, це може бути навпаки поштовхом, – пояснює Наталя. – Якщо ви бачите, що хтось в іншій сфері говорить про свої права і про те, що він чи вона як людина не отримує чогось – то ця людина вже має певні схеми: як розвиватися, як говорити про себе, як працювати зі своїми травмами. Беріть цей механізм, цей інструмент і використовуйте! Це дуже класні штуки. Наприклад те, що я дуже люблю в нашій організації – це психологічна служба. І мені здається, що це взагалі окремий такий період, окреме відкриття – як багато може зробити те, що людина працює зі своїм психологічним станом, зі своїми страхами, зі своїм нерозумінням.
І це не тільки про ЛГБТ-людей. Це про всіх людей. Немає у нас таких аж прям суперздорових – всі якось травмовані, у всіх є якісь тригери. Із цим можна працювати. Це дуже класно для кожного та кожної з нас – а отже і для суспільства».
У часи, коли в Запоріжжі будували Соцмісто, теж багато говорили про психологічні стани та про рівність. Проте, тоді все пішло зовсім не так, як хотілося:
«Ідеї суспільства, де засадничими є права людини, вже тоді обговорювались. Можливо, тоді просто ще було незріле суспільство, і з іншого боку було зріле до терору керівництво держави. У Німеччині теж зрозуміло, куди пішло. Тобто ніби ось-ось про рівність… А, нє, не вийшло. І тільки після війни, після аж таких жорстоких речей дійшли до Конвенції прав людини і до розуміння, що люди за природою рівні. Навіть якщо тобі здається, що ти трохи Бог».
Вже багато років Наталія Лобач намагається зробити все можливе, аби про унікальність Соцміста, про його архітекторів і архітекторок дізналося якомога більше людей. І їй це вдається.
А ще Наташа сподівається, що колись їй більше не буде страшно говорити людям і про себе.
Колажі: Наталія Лобач
Текст: Катерина Майборода
