Це історія Ріти, дівчини з запорізького Кічкаса, яка думала, що вона гетеросексуальна… Але виявилося, що не дуже. Щоб це зрозуміти, їй потрібно було переїхати до Києва, випробувати себе чоловіками на “Тіндері”, а ще – закохатися до сліз щастя. Ця історія про любов, сміливість, страх і про новий світ, який уже тут.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Моє особисте життя в Запоріжжі і в Києві відрізняється кардинально. По-перше, я вже там шість років як не живу. А по-друге, у Запоріжжі я ніколи не розглядала свою симпатію до дівчат як щось, на що справді треба звернути увагу, що дійсно може перейти у справжні почуття. Залишивши вдома навіси батьків, матері, бабусі і всіх-всіх-всіх, я почала досліджувати свої “хотілки” і зрозуміла, що не все так просто, як я думала собі раніше. Почала заглиблюватися у те, які люди мені подобаються, і виявилося, що частіше за все це навіть не чоловіки – це саме дівчата.
Моя історія зі знайомствами почалася з того, що мені бракувало уваги: мені бракувало якогось кавалєра, щоб він трошки підкочував до мене яйця (прости Господи). Мені було цікаво подивитися, що з цього вийде. Я була просто дівчинкою, дитиною, яка ще не вміє виставляти свої правила, свої кордони. Мені було цікаво кинути собі виклик, подивитися на що я здатна, чи можу я з кимось просто пофліртувати і кинути це. Де взагалі моя сильна сторона в тому, щоб подобатися іншим людям. Під час одного з перших знайомств мене зацікавив хлопець.
Я вже була на третьому курсі, але почувалася, як десятикласниця: “Господі, це ж новий мужчіна! Як же його впєчатліть?”.
Оце все, що було в мене в голові. З одного боку, це нормально – коли тобі людина подобається, ти справді хочеш її вразити і щось для цього робиш. Але зараз я розумію, що ця людина була того абсолютно не варта, тому що він не міг мені гарантувати безпеку, не тиснути. Він абсолютно нічого спільного не мав із фемінізмом, і він би ніколи не вийшов зі мною на Марш жінок.
Я випробовувала себе, навіть трошки закохалася в нього, у нас були гарячі переписочки… Але нічого не вийшло. І мені було приємно, що нарешті (!) в моєму житті з’явились якісь розчарування, які мене не руйнують.
На тому етапі я зрозуміла, що “Tinder” мені потрібен задля того, аби навчитись приймати відмови, або навчитись відмовляти самій.
Тобто це був мій плейграунд, де кожного разу, коли з кимось знайомишся, ти можеш якби перевинайти саму себе. Легше сказати “ні” – тому що ти вже знаєш, як це було тоді. Знаєш, яких помилок ти припустилася, тому зараз це може бути легше. І отак поступово “Tinder” справді мені допоміг позбутися сумнівів про себе. Зараз мене вже взагалі дуже важко витягти на якесь побачення в реалі, тому що мінімум, який я очікую від чоловіків, дуже сильно зріс. З жінками все простіше завжди виходить: вони мене розуміють, я їх розумію. І я не хочу звучати, як погана людина, але реально я витрачаю на чоловіків більше часу для того, щоб зрозуміти, чи він не розчарує.
Історія ж про дівчат має два початки.
Частина І. ПОДРУЖКА
Взагалі дівчата з’явилися в моєму житті раніше за всіх чоловіків. У мене були такі дивні шкільні мутки: ну, тіпа в тебе є подружка, і вона така красива, і щось у вас таке непонятне зав’язується… Оп – ви вже п’єте алкоголь, оп – ви вже слухаєте хорошу музику, оп – ви вже там на газоні щось робити непонятне. Був такий епізод, але я тоді не усвідомлювала цього. По-перше, мені було дуже страшно поцілувати вперше дівчину. Здавалося, що моє життя не стане нормальним після цього.
Я думала, що якщо тобі подобаються люди твоєї статі – ти нещасна, ти не можеш розраховувати на взаємну любов.
Це було для мене, як темний ліс, в який я не хотіла заходити. Думаю, я боялася сама себе загубити. Ви ж не можете просто поцілуватися з дівчиною, це ж обов’язково значить, що ти тепер лесбійка (сарказм)! Але нічого не змінилось, крім того, що я впала в певну залежність від її уваги. Це тривало півтора місяця, але стосунки у нас не склалися. Проте, ми досі дружимо, все в порядку, і ми пригадуємо цей етап з посмішкою.
Але тоді мені реально було дуже стрьомно. І при цьому, коли ми вперше поцілувалися, я відчула такий підйом – наче мене богиня сексу поцілувала прямо між очей. Я подумала: “Боже, а що я можу ще в цьому житті?”. І тоді довго не могла зрозуміти, а що ж далі, чи варто йти цією доріжкою і щось пробувати. А потім з’явився хлопець, який мене дуже опікав – це переходило взагалі всі допустимі межі. І от я, звикнувши до стосунків із хлопцем, не хотіла навіть думати про те, що можуть бути дівчата. Я відчувала, що на це треба витратити якийсь ресурс, що мені може бути дуже боляче… А може і не бути, просто в будь-якому випадку це потребує якоїсь внутрішньої готовності.
Крім того, я дуже боюся, що не зможу зробити свої стосунки публічними. Було звично мати хлопця, якого знають мої батьки, якого я можу представити в школі як свого хлопця. Я не хочу називати речі не своїми іменами.
Я краще не скажу, що це моя дівчина, ніж скажу: “Та це моя подружка, ми класно проводимо час, збираємо пазли”.
Частина ІІ. МУЗА
Я усвідомила свою бісексуальність восени минулого року, коли у дейтинговому застосунку познайомилася з дівчиною. Моя перша емоція про неї була “боже-боже, яка ж ти красива, яка ж ти неймовірно-прекрасна”. У нас одразу зав’язалося спілкування, воно було абсолютно безбар’єрним. Вона радикальна феміністка, я невизначена феміністка, але феміністка. Нам було дуже цікаво разом. Вона мене заворожила, як муза, як богиня, як чарівна істота. Вона бодіпозитивна, тому не голить ноги, і я такий кайф ловила від цього. Вона мене заражала своєю впевненістю в собі. Коли жінка не голить ноги – це мовчазний протест, і мені це завжди дуже імпонує. Я й сама по собі якоюсь мірою мовчазний протест. Ми разом проводили час, ходили гуляти. І я, людина, яка ненавидить телефонні дзвінки, захотіла їй подзвонити (“Боже, я хочу почути її голос – що коїться в цьому світі?”).
Я не розуміла, що мною рухає. А потім зрозуміла, що не хочу у цьому розбиратися: я не відчувала такого до людини дуже давно. Просто нехай це відбувається, як відбувається, а далі вже розберемось.
Коли ми переспали, була така дуже-дуже кінематографічна сцена. Коли я повернулася додому, футболка, в якій вона ходила, досі лежала на ліжку.
І я беру футболку, одягаю її – а вона пахне цим проклятим кокосом. І я просто починаю плакати.
Я нічого не можу з собою зробити, просто плачу від того, що “вона прекрасна”. Я починаю записувати їй голосові повідомлення, пишу “Ти щось таке робиш зі мною неймовірне, я просто щаслива від факту, що ти в мене є”.
Тоді у мене був дуже емоційний вечір. То півгодини ходила і сміялася, то плакала – і не могла зупинитися.
І я зрозуміла: “Ну, Ріта, так якщо ти ниєш, які питання? Все, все. Ріта, вже не стоїть питання про те, подобаються тобі дівчата чи не подобаються.
Бо якщо щось ходить як качка, видає звуки, як качка, і схоже на качку, то це то це скоріше за все качка”.
Це був момент вдячності життю, що мені трапилася ця прекрасна дівчина. І з іншого боку, це було про те, що я дуже давно ні з ким не почувалася в такій абсолютній безпеці, що я можу ділитися абсолютно всім, і людина це сприйме так, як треба. Це не буде знецінення моїх почуттів, не буде примусу, не буде якихось незручних пауз. Все було настільки органічно і настільки споріднено, що, мабуть, у мені прокинулась оця недоотримана любов, якої завжди хотілося, але через різні обставини я не могла її просто тримати. І тут людина просто її дає, тому що я їй подобаюсь. От тому я цей день пам’ятаю дуже добре, і він для мене ніби вододіл. Після нього я почала ідентифікувати себе як бісексуальна дівчина.
Частина ІІІ. ІНДИКАТОРИ
Київ допоміг мені розібратися, на що я точно вже ніколи в житті не погоджуся і з чим я точно не миритимуся. Я звикла до того, що не має бути ніяких компромісів, адже це не принесе мені щастя. Де з’явився один компроміс, там з’являється інший – навіщо торгуватися за щастя, якщо можна просто розійтись.
У Києві багато людей, і тому йти на компроміси –
це дуже невдячна і невиправдана історія.
Я зрозуміла, що мені більше подобаються жінки, ніж чоловіки. Якось почула в ТіkTok вислів “Мені не подобаються чоловіки – вони мене просто приваблюють”. У мене така ж схема. Зараз, щоб піти на зближення, мені повинно бути емоційно комфортно. Вже недостатньо просто гарної картинки, я повинна знати, що можу говорити з тобою про фемінізм, піти з тобою на якусь супердурну вечірку на відшибі. І, що найважливіше, я можу познайомити тебе зі своїми друзями і не почуватися дивно.
У мене немає гетеро друзів взагалі, так склалося. Тому в моїй інформаційній бульбашці меншина – це якраз гетеро. І мене це влаштовує. Я це зрозуміла, коли вперше стикнулася з хлопцем, який мені сподобався, але він іноді говорив щось таке гидке, що я б не ризикнула його познайомити зі своїми друзями. Раніше я могла це проігнорувати, а тепер це вбиває в мені будь-яке бажання. Зараз це реакція: “О Господи, ти що гомофоб? Всё, дорогой, извини, пожалуйста, у нас ничего не получится”. Я не витрачаю тепер на стосунки з людьми, на нові знайомства так багато часу, як це було раніше .
Тепер я можу себе захистити, відстояти,
я навчилася бути адвокатом сама для себе.
З іншої сторони, за негетеро тусовкою починає закріплюватися асоціація про те, що “о, це про прийняття, а якщо прийняття – це про кордони, про психічне здоров’я”. У мене були винятки, зрештою, всі люди різні.
У Запоріжжі була постійна близькість до родичів, очікування, вантаж установок, які працюють, просто тому що вони працювали для них. Але це не те, що потрібно мені, бо я дитина, яка виросла в інтернеті – в модній фантазії, скажімо так. І вона мені ближча за той простір, який рідня будувала під себе.
Я хочу будувати власний простір, скільки б часу це не зайняло – тому що це єдиний правильний для мене шлях. Я не можу жити за нормами, які були прийнятні для моїх батьків і родичів. Це абсолютно не вписується в те, який зараз світ і що зараз в цьому світі можна собі дозволити.
Частина ІV. НЕБЕРЛІН
При цьому я не вважаю, що Київ є умовно Берліном. Ніколи не бачила тут двох хлопців, які йдуть за руку. Є винятки на закритих локаціях. Наприклад, у 2019 році я була на фестивалі “Brave Factory”. Його, здається, робили засновники київського клубу “Closer”. До карантину на території цього клубу було безліч іноземців, і там були найскаженіші образи, там хлопцю можна взяти за руку хлопця, і нічого такого не буде. Тому що так працює спільнота цього клубу. І от на “Brave Factory” було дуже багато людей, і я коли побачила на власні очі двох хлопців, які йдуть за руку, у мене стався культурний шок. Я вперше побачила це у своєму житті. У мене є друзі-геї, але вони не можуть собі дозволити цього, вони дуже стримані, і ніколи не дозволяють собі в Києві отаких от вольностєй – тому що за це може прилетіти.
Частина V. ВИБІР
Зараз пальма першості перейшла до жінок, але я думаю, що це може ще змінитися. Просто в моїй бульбашці зараз немає гетеро-чоловіків, з якими мені було б так само комфортно. Як тільки чоловік дізнається, що я бісексуальна, він починає “ой, так це шо, можна тройнічок”. Та чого?! Господи, це просто відбувається в перші півтори години вашого знайомства! Просто я кажу про свою орієнтацію одразу, щоб не було сюрпризів. Хлопчикам іноді дуже не вистачає якоїсь тактовності. Зараз їм бракує абсолютно всього, щоб подобатися мені на рівні з жінками. Але, може, це проблема не стільки чоловіків, скільки мого оточення.
Зараз я ні з ким не зустрічаюся. У мене нещодавно завершилися стосунки. Цей хлопець також з інклюзивної групи, він має інвалідність. І зараз у мене така серотонінова яма, з якої не можу поки що вибратися. Мені приємно проводити час з новими людьми, мати інтрижки, але грати в якусь довгострокову гру мені зараз важко. Мабуть, не настав час.
А ще є конфлікт: мені комфортніше і веселіше, і кращий секс із дівчатами. Але в мені сидить ота 16-річна дитина, переживає через те, що вона хоче, аби її стосунки могли бути публічними. Поза сім’єю я можу розказати, що люблю дівчат (найгірше, що може статися – почую “ой, две девочки, а что вы там делаете, вы такие пошленькие”). Але у мене не було розмови з родичами. Я завжди розповідаю їм про стосунки з хлопцями, то чого б їм думати, що я не гетеро?
Можливо, мама щось розуміє, тому що мені з дитинства подобались геї – у мене всі кумири були геї. Я просто обирала їх за покликом душі, не знала навіть, яка у них орієнтація, і потім дуже плакала, коли дізнавалася, що їм подобаються чоловіки. Це дуже дивний момент з дитинства.
Я не можу наважитися сказати: “Мама, папа, це моя дівчина”.
Бо ми не такі близькі з батьками, як би мені хотілося, чи як би це мало бути. Я навіть не можу уявити, яка в них буде реакція. Може, це біфобія – просто є якийсь черв’як який під’їдає мене.
