Як виглядає благодійність у Запоріжжі: Юлія Павлова

0

У рубриці “Як виглядає благодійність у Запоріжжі” ми знайомимо вас з відомими волонтерами та працівниками громадських організацій міста. Кожному та кожній з них ми ставимо п’ять однакових запитань про те, чим вони займаються і чому це важливо.

Сьогодні спілкуємося з Юлією Павловою, волонтеркою благодійного фонду “Щаслива дитина”.

  1. Коли і чому ви почали працювати в благодійності? Це основна робота чи безоплатне додаткове навантаження?

“У сферу благодійності я прийшла несподівано для себе. Мене лякала тема хворих дітей, тому всі фонди і прохання про допомогу я обходила десятою дорогою.

Але одного разу мій син виграв поїздку в Карпати для дітей з багатодітних сімей. Це  був освітній проєкт благодійного фонду “Щаслива дитина”. Я почала уважно вивчати цей проект, потім приєдналася до нього як волонтерка, а за місяць стала адміністраторкою проєкту. Я почала спілкуватися з дітьми сиротами, що живуть і прийомних сім’ях та з діточками з дуже багатодітних сімей, і в мені прокинулася величезна потреба давати.

Поступово тема сирітства мене так поглинула, що я вирішила прийняти дітей в сім’ю. Плавно з туристичної програми я перейшла в піарники проєкту “Дитяче екосело”, тому що не могла мовчати про проблематику сирітства та адекватні методи адаптації дітей до реального життя”.

2. Як виглядає ваш робочий день?

“Оскільки зараз прийомне батьківство стало моєю основною “роботою”, в благодійності я знову волонтер.

Мій робочий день складається з уроків, поробок, спілкування з дітьми і подібних справ. Але кожен день я намагаюся виділяти 2-3 години на проєкт. У моїй голові постійно статті, пости, сюжети для роликів. Мені дуже важливо озвучити проблеми сирітства, розповісти про профілактику, про світовий досвід і про те, з чим стикаються прийомні батьки з дня на день. А ще є поточні потреби проєкту, про які потрібно розповісти доступною мовою.

Адже люди спускають великі суми на подарунки в інтернати, облаштовують приміщення, які по суті є в’язницями – далекими від реального життя. Діти виростають, не розуміючи того, як жити за стінами казенного будинку”.

3. Що у вашій роботі найважче: викликає розчарування, роздратування чи зневіру? Чи думали колись перестати цим займатися?

“Через роки три я задумалася про “нормальну роботу”, почала вигорати. Рубали крила і діти, які дорослішали і прагнули повернутися до своїх асоціальних батьків, пускалися “в усі тяжкі”. Боляче було і від взаємодії з сім’ями, які з тих чи інших причин вийшли з проєкту.

Завжди дуже важко переносити зіткнення з людським фактором, особливо коли працюєш з людьми і для людей”.

4. Що вас надихає і дозволяє працювати далі? Чим ви пишаєтеся?

“Як не дивно, теж люди. Діти, які латають свої душевні рани і стають живими. Благодійники, які підтримують проект не тільки фінансами, але і морально. Ну і взагалі, коли бачиш плоди своєї праці, знову виростають крила”.

5. Якби вашу новорічну промову транслювали на головних каналах країни, що б ви сказали?

“Люди! Ми всі пливемо в одному човні. Ніхто не застрахований від хвороб, в тому числі і залежностей, ми всі якось можемо полетіти на дно життя. Але ж залишаються діти, і їм якось треба жити в цьому світі, не виживати, а саме жити!

Не заплющуйте очі, не відвертайтеся, не відкуповуйтеся подарунками. Завтра ці діти стануть дорослими громадянами нашої країни. І було-б чудово, щоб вони природним чином вписалися в соціум: будували здорові відносини з людьми, світом, фінансами, були освіченими і не тягали за собою важкий багаж дитячих травм.

Будьте людяними, доброта завжди повертається. Перевірено!”

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я