“Зараз мені так соромно перед моєю дитиною, що я його не приймала. У мене є почуття провини через те, що я була такою стереотипною мамою. Але я родом з радянського минулого, коли існували певні стереотипи, що «голубой» – це погано, це «опущенный», «петух» та інші образливі прізвиська, які давали людям гомосексуальної орієнтації”, – згадує Анжела.
Сім років тому вона випадково дізналася, що Діма – її син – гей. Жінка пройшла довгий шлях від страху та молитов за “одужання” сина до повного прийняття та активізму. Як жити у світі, де всі на тебе витріщаються, де твоя дитина постійно стикається з ненавистю, погрозами та насильством? Де шукати інформацію та підтримку? І, зрештою, навіщо відкриватися, ставати публічною та допомагати підліткам?
Про це Неначасі розповіла Анжела Калініна – запоріжанка, мама відкритого гея та ЛГБТ-активістка. Далі пряма мова.
І
Про те, що мій син гей, я дізналася двічі. Перший раз з його особистого листування – так, я подивилася. У нас стосунки стали якимись більш напруженими, він закрився, нічого зі мною не обговорював. Коли я заходила до кімнати, він вимикав екран монітору, завершував розмову, якщо говорив по телефону. Мене така недовіра почала лякати, враховуючи, що до цього у нас завжди були довірливі стосунки. Він ще був підлітком тоді, я подумала, що він потрапив у біду та потребує допомоги, але боїться про це сказати. Тому, коли він спав, я прочитала його переписку. Він спілкувався там з подругою, якій розповів, що його тягне до хлопців і зовсім не тягне до дівчат, що він намагається розібратися у собі. Я була шокована, для мене це була трагедія всесвітнього масштабу.
Я намагалася знайти відповіді на свої запитання, постійно гуглила “мій син гей, що мені з цим робити?”. І попадалося дуже багато сайтів, де йшлося і про конверсійну терапію, і що це хвороба, відхилення, і це треба лікувати. Я боялася, що це може зіпсувати життя моєму синові, але в душі у мене була надія, що це усе підліткове, і згодом пройде. Думала, це якась мода, з якихось європейських держав. Думала, що все мине: просто ж дівчинки ще хорошої не було, як завжди мами кажуть. І що під час статевого дозрівання фізика тіла візьме своє, у нього буде дівчина, і все буде добре.
Я розмовляла зі священиками та психологами.
І коли хтось із них говорив мені, що «це» погано
– це знаходило такий відгук у моїй душі!
І я намагалася йти цим шляхом і шукати розв’язання цього питання. Шукала якусь підтримку: мені казали, що треба молитися, і я, коли проходила повз храм, обов’язково заходила і завзято молилася, просила бога допомогти моїй дитині, вилікувати його, його душу та тіло. І я дуже переживала, щоб він став на шлях істинний.
ІІ
Вдруге я дізналася про те, що син гомосексуал, коли він зробив камінг-аут. Коли дивлячись в очі він сказав, що йому треба зі мною серйозно поговорити. А потім сказав, що він гей. Я і плакала, і говорила, що я його врятую, і що ми разом розв’яжемо цю проблему. До речі, та дівчинка розповіла усьому класові, і сина почали за це булити. Я йому пропонувала змінити школу, бо допомоги від психолога ми взагалі не отримали.
Психолог нам радила уявляти замість голови людини,
яка його ображає, цькує, плюється – голову собачки.
І це ніби буде так смішно, весело.
Я розумію, що моя дитина була дуже травмована тоді, той булінг був просто жахливим. Доходило до того, що мені телефонувала прибиральниця, і казала, що його чекають біля школи, кричать “підорас”, і що вона його випустила через якийсь блок школи – попросила зустріти. Звісно, я побігла і до вчительки, і до психолога. Одна з порад була – змінити школу. Я йому запропонувала. Але у нього дуже впертий характер, він сказав: “Я вчуся у цій школі до кінця, як би важко мені не було”.
Був втрачений інтерес до навчання, і я бачила по дитині, що все не дуже добре. Але, стиснувши зуби він навчався, бо впертий. З одного боку це дуже сильна риса його характеру, бо він завжди досягає цілей. Після 9 класу він забрав документи, навіть не порадившись зі мною, вступив до юридичного коледжу ЗНУ на бюджет. Але провчившись там два роки, забрав документи і вступив до Київського вишу, навчання в якому сам оплачує.
Коли він зробив камінг-аут, сказав, що не дозволить мені обточувати його, як табуретку, під суспільство, яке не сприймає його. Або під себе, своє бачення, яке не є правильним.
Він став давати мені літературу, ми дивилися з ним фільм “Молитва за Боббі”. Це все поступово змінювало мої уявлення, але у мене був внутрішній страх. Мені було соромно перед людьми, сусідами. Я боялася, що про це хтось дізнається, що мене будуть засуджувати, що це помилка у вихованні, що я щось йому не дала в дитинстві. Це мене постійно мучило, травмувало, я дуже довго страждала. До моменту поки моя дитина, вже підліток, не сказав, що для нього дуже важливо, аби я з’їздила до Києва.
Він сказав: «Ти там знайдеш усі відповіді на свої запитання». Це була зустріч батьківської організації «ТЕРГО». Я мала можливість поспілкуватися з психологами та з такими ж батьками, як і я. І зрозуміла, що я не одна. Змогла отримати кваліфіковану допомогу від психологів. Дізналася, що і гетеросексуальна, і гомосексуальна орієнтація – це один з варіантів норми.
Справа в тому, що в нашому суспільстві вести розмови про сексуальну орієнтацію взагалі дуже складно. Так, люди стереотипні, вони розмірковують так само, як і я колись. Я розумію, що просто сидіти в шафі і не говорити про це… От чому Діма став ЛГБТ-активістом – він сказав: “Мамо, я хочу, щоб суспільство змінювалося. Я хочу, щоб знали, що такі люди є. Бо сотні тисяч людей у нашій країні є просто невидимими. Їх дискримінують, вони піддаються булінгу, і про це треба говорити, говорити голосно, аби тебе почули”.
Він їздив на Київ Прайд. У якийсь раз я мала можливість поговорити в «ТЕРГО» з Отцем Володимиром. Це була дуже довга розмова. До цього мене в церкві лякали, що це гріх, і Бог його не пробачить, і гієна вогняна там…
Я переживала й за загробне життя свого сина – що його чекає.
Після розмови я повністю заспокоїлася і зрозуміла, що моя дитина абсолютно ні в чому не винна, як і не винна я. Бо багато провини я шукала у собі, і часто вирішувала свої психологічні проблеми за рахунок свого сина. І це жахливо, я потім дуже довго вибачалася.
ПЕРШИЙ ПРАЙД
На знак своєї підтримки, я поїхала з Дімою на КиївПрайд. Там мені дійсно стало страшно за безпеку, я зрозуміла, якій дискримінації та насильству піддаються ЛГБТ-люди з боку праворадикальних угруповань, церков.
Я подивилася на радісні обличчя людей, які вийшли на Прайд, і біснуватого натовпу з перекошеними обличчями, які кричали жахливі речі – що перетворять цей марш на криваве місиво. Колони поліції нас відділяли від них, вони кидали яйця. Іншого разу вони планували кидати екскременти в презервативах, але поліція їх викрила.
Після першого Прайду мені почало писати дуже багато дітей з різних куточків України: “Ми заздримо Дімі, що у нього така мама, от би і нам таку”. Тому що їм хотілося, щоб їхні батьки їх приймали. Це біль, і я його розумію. Зовсім нещодавно мені написала трансгендерна дівчина, і це просто комок болю, коли батьки не приймають, виганяють з дому, кажуть «Краще б я тебе не народжувала, будь ти проклята», б’ють.
Якось у нас жив підліток. Він був неповнолітній, я переживала, що у мене можуть бути серйозні проблеми з поліцією, і сказала: “Ти не можеш жити у нас постійно, їдь додому, мама вже так хвилюється”. Купила йому квиток, він поїхав додому на автобусі. Але вдома його зустріла хвиля ненависті: його довге розкішне волосся повискубували пасмами, поголили, а хлопця побили до невпізнаваності.
І це ж найближчі люди.. Я навіть не уявляла, що таке може бути. Тепер, коли мені пишуть підлітки і кажуть, що хочуть зробити камінг-аут, я дуже обережна з такими рекомендаціями. Якщо раніше казала: “Так, відкривайтеся”, то тепер змінила свою думку. Я раджу отримати освіту, «встати на ноги». Бо у мене було багато прикладів, коли молоді люди, студенти, робили камінг-аут батькам, і їм після цього переставали оплачувати навчання, виставляли за двері, і казали: “Поки не порозумнішаєш – не хочемо з тобою спілкуватися”. І такі історії – це дуже важко, бо коли не приймають найближчі, важко чекати, що прийме суспільство. Хоча є такі історії, коли не приймають батьки, а приймають абсолютно чужі люди. Деякі батьки, як страус, ховають голову в пісок, але хоча б не принижують своїх дітей до безкінечності, просто роблять вигляд, що цього не існує. Вони бояться стати на цей шлях та пройти його. Я як мама їх розумію, бо я проходила всі фази: від повного неприйняття до повного прийняття свого сина. Недостатня кількість інформації – це те, що потім нас травмує.
Сексуальна орієнтація закладається під час вагітності мами. Ніхто в цьому не винен.
Будучи ще в животику, ця дитина, ще не народжена, вже має певну сексуальну орієнтацію. Ні ви про неї не знаєте, ні дитина, але коли настане період статевого дозрівання, ви дізнаєтеся, що ваша дитина гомосексуальна, чи бісексуальна, наприклад. І від цього нікуди не подітися, це абсолютно природне явище, яке існує з часів створення світу.
ПРО БЕЗПЕКУ
Я була на Прайді у Мюнхені, він взагалі не охоронявся поліцією. На чолі колони йде сам мер, у місті лунає “Гімн свободи”. Батьки виходять з маленькими дітьми, аби підтримати ЛГБТ-людей, з вікон усі машуть веселковими прапорцями, хлопець йде за руку з хлопцем, дівчата обіймаються. Це так чудово. Я розумію, що жити у ненависті та страху неможливо, це руйнує. Мені так хочеться, щоб в Україні теж настали такі золоті часи, як зараз у Європі. Вони теж довго до цього йшли.
Коли була на КиївПрайді, у нас 1+1 взяли інтерв’ю: я сказала ім’я та прізвище, що я з Запоріжжя, і що я мама гея – прийшла підтримати свого сина та усю ЛГБТ-спільноту. Бо я за рівні права, я не хочу, щоб була дискримінація, не хочу, щоб у нашій країні діти страждали, я проти булінгу.
Це показували цілий день у новинах. і коли я приїхала додому, всі сусіди, всі співробітники вже знали, що мій син гей.
І тоді я відчула на собі, що відчуває моя дитина щодня. Ніякого фізичного насильства на мою адресу не було, але смішки, показуванням пальцями, перешіптування – це було дуже важко витримати психологічно.
Мені й досі доводиться платити за публічність за підтримку сина, бо є неприйняття суспільством ЛГБТ як такого. Ніхто не хайпує і не отримує кайф від цього нерозуміння, неприйняття. Ти можеш вийти на вулицю, де тебе можуть побити, образити, обговорити, висміяти, дивитися як на “неведому зверушку”. От нещодавно випадок був: у нас новій співробітниці сказали, що я мати гея. І тут же “свято” – 23 лютого. Їй зателефонував чоловік, і вона йому каже: “От є такі люди… Чоловіки, які зовсім не чоловіки, а незрозуміло що. Їх вітати не треба, а є такі, як ти, справжні, таких треба вітати”. Вона це декілька разів сказала, щоб я почула. Я кажу: “Я взагалі не святкую 23 лютого, бо це не українське свято”.
І таких випадків дуже багато. Темою номер один це було близько місяця, я відчувала певний булінг. А потім все стало на свої місця, я з багатьма розмовляла, зачитувала інтерв’ю, показувала якісь фото, хвалилася успіхами сина. Свідомість змінювалася потроху, і в моєму близькому оточенні не залишилося людей, які б засуджували мене.
Я розумію, що гомофобія зазвичай від незнання.
ЛГБТ-людей насправді дуже мало, їх народжується від 3 до 10 %. Але я хочу сказати, що ті люди, які спробували розібратися, навіть не знаючи гомосексуальних людей, уже не повернуться назад і не стануть гомофобними. Це навіть не про секс і постіль, це про те, кого людина любить.
Коли бабуся дізналася, що Діма гей – вона прийняла. Зараз їй 83. Три роки тому, коли “95-й квартал” випустив дуже гомофобний жарт про Буратіно, Діма організував у Запоріжжі акцію “Студія “Дно 95” і заявив про це у себе на сторінці і в групі Типове Запоріжжя. Почали приходити погрози, мені почали телефонувати інші мами із “ТЕРГО”, говорили, що це небезпечно, “не пускай його”. Я кажу: “Я не можу це зробити, бо він все одно піде. Щоб це було безпечніше – я піду разом із ним”. І тоді бабуся каже: “Моєму онукові погрожують, тож я теж піду – буду захищати, він має право на щастя”. І вона вийшла на цю акцію, стояла з плакатом. Я потім читала коменти в групах: “О, у нас вже і пєдобабушкі з’явилися”. Тато Діми приймає його гомосексуальність, але не розуміє публічності, переживає. Я пояснюю, що треба починати з себе: хтось має говорити, інакше нічого не зміниться в цій країні.
НЕВПИННІ СПРОБИ
Мене мотивує те, що пишуть багато підлітків. Я розумію, що вони сам на сам зі своєю “бідою” і не знають, як цю ситуацію обіграти, як відкритися батькам, от я кажу: “Треба, щоб ти з мамою пішов до психолога»”. А він відповідає, що у нього мама психолог, але вона гомофоб». Навіть слюсари проходять курси підвищення кваліфікації, а деякі психологи як отримали в радянському союзі освіту, так і не прагнуть підвищувати кваліфікацію.
Я можу поділитися, як думаю я, як це від у мене, поділитися досвідом, перенаправити такого ж підлітка та батьків в організацію “ТЕРГО”, де вони зможуть отримати потрібну інформацію. Я завжди швидко ухвалюю рішення. Якщо треба швидко їхати, бо там дівчинка плаче, у неї з батьками якась ситуація – можу зірватися, взяти таксі та поїхати. Я намагаюся виправити ситуацію, але якщо взагалі безуспішно… От наприклад, у одної дівчинки мама – дуже релігійна жінка. Я їй кажу, що “ТЕРГО” приїхала до Запоріжжя заради вас, можна поспілкуватися зі священником… Вона мовчить, пауза 5 хвилин. Прошу сказати хоть щось, вона мовчить, потім каже: “Я, напевне, не прийду”. Я кажу: “Ви втратите дитину, вона вивчиться, поїде від вас. Чи ви не любите свою дитину?”.
Відповідає: “Ні, я люблю,
але б краще я її не народжувала.
Я не люблю гріх”.
І вона не прийшла. До таких батьків достукатися дуже важко, але я ніколи не залишаю спроб, пробую знов і знов. Це буває неприємно, у мене інколи питають: “Вам що, заплатили? Вам з Америки платять? Це у вас такі діти і ви хочете мою туди затягнути?”. Бувають такі ситуації.
Мабуть, я цим займаюся, тому що в мене син гомосексуал, і мені хочеться, щоб суспільство було безпечним. Щоб було безпечним – треба, щоб до людей прийшло розуміння, що це не гріх, не збочення, не хвороба, НЕ ПЕДОФІЛІЯ. Бо багато хто порівнює: “зараз приймемо гомосексуальність, потім педофілію” – ні, абсолютно. Бо педофілія – це кримінальний злочин, за який карають, за нього несуть відповідальність. А гомосексуальність це просто про сексуальну орієнтацію. Багато хто не розбирається і говорить штампами педофілія-некрофілія, розповідають байки-казки.
Тим не менш, суспільство стало більш толерантним. Люди навчаються слухати і чути, але все ж ще багато гомофобії. Багато хто каже, що “хай займаються цим вдома, і все буде нормально” і “хто вас ущємляє, це пропаганда”.
Ні, це не пропаганда. Цим не можна заразитися, навіть якщо ви не просто побачите Прайд, а навіть відвідаєте його. Ви не станете гомосексуалом.
А говорити про це треба, щоб ЛГБТ-спільнота стала видимою. Бо якщо не видимі, то ніби і проблем не існує, а їх величезна кількість. Я знаю батьків ЛГБТ, дітей яких калічили. Женя Огурцов (це показували по телебаченню) святкував день народження. Метро було зачинене, і вони чекали у парку. Якісь гопники зачепили його за різнокольорові штани та пофарбовані пасма волосся: “А ви що, пєтухі, підори?”. Женя відповів: “А якщо й “підори”, то що?”. Цьому хлопцю нанесли навіть не один, а чотири удари ножем у грудну клітку, пробили легеню – швидка забрала до реанімації.
Це страшно, що хтось може просто взяти і зламати долю твоєї дитини, позбавити здоров’я. Питання безпеки для мене на першому місці, я просто знаю, що моя дитина – хороша людина. Він особистість, він класний, добрий, у нього стільки позитивних якостей, і я хочу, щоб він без страху жив у суспільстві, яке б його приймало. Не треба якоїсь любові йому виражати особливої або хвалити за те, що гей – просто дозвольте людині бути собою, не заважайте йому жити. Не треба погроз, побиття, “сафарі” після Прайдів. Рубці у душі залишаються.
Хочу, щоб хоча б вдома він отримував підтримку, розумів, що є тил, і що як би там не було важко, вдома є родина, яка приймає, підтримує та любить.
Фото: Аліна Єрмолаєва
Інтерв’юєрка: Катерина Майборода
