Влітку 2020 року організація Trans*Generation проводила дослідження потреб трансгендерних людей. Результати показали, що під час карантину 60% опитаних зафіксували погіршення емоційного стану, а у 26% погіршилося фізичне здоров’я. У 44% також виникли проблеми, пов’язані з втратою роботи та додаткових доходів. А 16% транс*людей під час карантину стали об’єктами насильства. 

Про життя транс*людей – тобто тих, хто стійко ідентифікує себе зі статтю, відмінною від біологічної, і прагне привести свою біологічну і паспортну стать у відповідність зі своєю ідентичністю, “Неначасі” поговорили з Яном Губським, координатором Trans*Generation у Запоріжжі.

Трансперехід та соціалізація

– Якою, з твого досвіду, є реакція близьких та друзів на транс-перехід? Наприклад, зміну документів, корекцію статевої приналежності тощо? 

Це залежить від багатьох різних факторів, тому тут немає однозначної відповіді. Мені з цим пощастило, але це, скоріше, виключення, ніж правило. Зазвичай починаються «танці з бубнами»: батьки можуть повести до ворожки або психіатра, нав’язують, що це все забаганки. Я знаю багато таких кейсів у Запоріжжі. Із цим стикається десь 4 із 5 транс*людей, за моїми спостереженнями. 

Примітка: Трансгендерний перехід – це набір заходів, які людина вживає, щоб наблизити внутрішнє відчуття статі до зовнішнього. Перехід може включати зміну документів, прийом гормональної терапії, зміни в зовнішності та одязі, одну або кілька операцій на грудях та/або геніталіях. Який набір з цих дій виконати – кожна транс*людина вирішує самостійно.

– Чому перехід – це важливий етап для транс*людей? Чому просто не можна залишити все, як є?

Гендер – це так чи інакше якась соціальна роль. І, відповідно, у суспільства щодо неї є певні очікування. Було б чудово, якби ці ролі, моделі поведінки не нав’язувалися. Можна було б просто жити і бути ким завгодно. Але ми не можемо відокремити себе від соціуму.  У кожної людини є певні якості, які їй більше відповідають, дають більше свободи у тому чи іншому гендері. Я сприймаю цей перехід саме так. Це – про комфорт, про гармонію з собою. 

– Деякі люди категорично ставляться до зворотного переходу. Наскільки це поширено? І чи так це страшно, як про це кажуть?

Перехід – це дуже багато нервів та грошей, тому людина може навіть не захотіти вдруге проходити через усі ці процедури. Щодо коштів: взагалі немає фіксованої суми, бо залежить від того, куди їхати і до яких лікарів. Якщо до Києва, то тільки психіатр обійдеться приблизно в 6 тисяч гривень. Різноманітні аналізи виходять десь на 3 тисячі гривень. Зокрема, сюди входять різні непотрібні і дорогі: наприклад, МРТ голови. А проїзди та проживання в інших містах теж грошей коштують. 

Дуже рідко бувають випадки, коли люди роблять так званий детранзішн*, тобто, зворотний перехід. Я схиляюся і схиляю інших до того, що кожна людина може передумати, і це окей. Кожен та кожна мають право на помилку, і мають право робити з власним тілом все, що вважають за потрібне.

Примітка: Детранзішн – процес, зворотний трансгендерному переходу, (зворотний перехід або “відкат”). Під час детранзішна людина може повністю або частково “відкочувати” зміни, що відбулися з нею під час трансгендерного переходу, і таким чином повертається в первинний статус.

Ян Губський - транс*чоловік

Про медицину та незнання лікарів

– Чи можливо в Запоріжжі зробити транс-перехід? Багато транс*активістів/ок наголошують на тому, що це можливо лише у деяких містах України, і Запоріжжя до цього переліку не входить.

В Запоріжжі зробити транс-перехід нереально, це правда. Тому що, для початку потрібно відвідати трьох лікарів – сімейного лікаря, психіатра та ендокринолога, які знаються на питаннях транс-переходу. У Запоріжжі можна знайти лише першого. Психіатрів та ендокринологів, що працюють з переходом, на жаль, в нашому місті немає. Тому, відповідно, доводиться їхати в інші міста. Частіше за все це Київ та Одеса, можливо, Дніпро.

Примітка: Згідно з оцінкою чисельності трансгендерних людей в Україні (2019), в різних містах проживала така кількість транс*людей: у Вінниці – 20, Дніпрі  – 30, Житомирі – 2-3, Запоріжжі – 15, Івано-Франківську – 10, Києві до 400 (в різних організаціях), Полтаві – 2, Рівному – 32, Тернополі  – 40+, Ужгороді – 2, Харкові – 30, Херсоні – 70, Хмельницькому – 27, Чернівцях – 20.

– Тобто, в Запоріжжі лікарі просто непідготовлені до цього і не знають як працювати з транс*людьми?

Ендокринологи – так. А психіатри у державних лікарнях, м’яко кажучи, трансфобні. Вони просто одразу кажуть, що ставити діагноз не будуть.

– До речі, з приводу сімейного лікаря. Я знаю, що у тебе також виникали проблеми з пошуком. Чому? І як все, зрештою, вирішилося?

Так, я нарешті підписав декларацію з хорошою лікаркою, але вона знаходиться дуже далеко, і мені потрібно їхати півтори години до неї.

Вона вислухала мою ситуацію, і каже: «З температурою 39 тобі доведеться їхати через все місто».

А що ще залишається робити? До цього я намагався підписати декларацію з однією лікаркою, яка вже вела транс*людей, бо мені її порадили. Однак вона відмовилася від мене, і збрехала, що у неї немає декларацій. Але, насправді, це ж усе легко перевірити на сайті. Були також і такі, що хотіли хабара. А ще одна просто сказала: «Я ніколи не працювала з транс*людьми. Я не буду цим займатися, у мене немає на це часу». Але тепер з мого досвіду зрозуміло, що знайти адекватного сімейного лікаря важко, але можливо.

– Ще до теми самого переходу: чи доступна терапія в Запоріжжі?

Вона-то доступна, але не можна сказати, що легальна. Транс*люди в Україні, зазвичай, призначають гормони собі самі, і просто купують їх в аптеках. Однак робити це без відповідного лікарського супроводу дуже небезпечно.

Ян Губський - транс*чоловік

– Це тільки в нашій країні так?

Ну, в Німеччині, наприклад, гормони отримують за страховкою. У Швеції інша система, там теж державні лікарні, довгі черги. В Росії є хороші лікарі, які працюють з транс*людьми. В Україні таких поки одиниці.

– Коли вже зроблений перехід, підписані декларації з сімейними лікарями, і просто треба звернутися з якогось питання до лікарні – дискримінація існує?

Мені пощастило, я дуже рідко хворію, тому майже не звертаюся до лікарів. Неприємні ситуації все ж були декілька разів, але це було давно. Вони не те що дискримінують, просто не знають, що робити.

Дискримінація у вишах та на роботі

– Нещодавно в одному з запорізьких університетів розгорілася суперечка через нібито упереджене ставлення до транс*дівчини. За її словами, в університеті викладачі є трансфобними й через це не хочуть видавати їй диплом на її друге ім’я (жіноче, відповідно). Що ти думаєш з цього приводу?

Так, мені відома ця ситуація. Ця історія – на мій погляд, не про трансфобію. Будь-якій людині можуть видати офіційні документи лише на її паспортні дані. І якщо в посвідченні особи  зазначене старе ім’я і інша стать, то і диплом буде виданий з цими ж даними. Все за законом.

– А загалом дискримінація транс*людей у закладах вищої освіти є?

Наскільки мені відомо, такі ситуації відбуваються дуже рідко. По-перше, там зазвичай працюють просунуті та освічені люди. Не всі, звісно, але переважна більшість. А студентство ставиться до транс*людей простіше, тому таких проблем практично немає. Складнощі можуть виникнути з тим, щоб переробити диплом, якщо вже його видано на старе ім’я. Так завжди, ця тяганина з документами існує, навіть якщо треба просто змінити прізвище.

Ян Губський - транс*чоловік

– Після університету треба ще працевлаштуватися. Які з цим можуть виникнути проблеми?

Зважаючи на те, куди влаштовуватися. Є такі роботодавці, які навпаки намагаються підтримувати, бути ЛГБТ-френдлі. Це, наприклад, великі міжнародні компанії як KFC, McDonald’s. Вони просунуті і завжди йдуть на зустріч. Але є і такі працедавці, які звільняють, змушують писати заяву за власним бажанням.

– Причиною звільнення є якісь сторонні аргументи, на зразок «ти не виконав/ла свою роботу належним чином»?

Частіше за все, так.

Про безпечний простір та видимість

– Які в Запоріжжі є місця для знайомства, дозвілля? Де транс*люди почувають себе в безпеці та комфорті?

Гендер Зед, Інсайт, Trans*Generation також інколи влаштовує заходи. Також зараз з’явилася Когорта. Є різні френдлі-заклади, наприклад, деякі антикафе. На цьому, напевно, все.

– Тобто транс*люди в Запоріжжі фактично невидимі?

Про наше існування знають тільки активісти/ки та їхнє оточення. Більшість абсолютно нічого не знає про транс*людей. Також у головах деяких людей є уявлення про транс*людей як про дреґ-дів, яких вони бачили по телевізору.

Коли хтось дізнається, що я транс*хлопець, одразу запитують: «Тобто, ти хочеш щось собі відрізати, а щось – пришити?».

Вони питають не зі зла, а просто через те, що не отримували правильну та адекватну інформацію. Трансфобія ж дуже перекликається з гомофобією, тому часто транс*людей сприймають і як геїв, зокрема.

Ян Губський - транс*чоловік

Кроки до толерантного Запоріжжя

– Цінності транс*людей якось відрізняються від тих, що, наприклад, відстоюють лесбійки та геї?

Є загальні ідеї. Плюс прийняття гендерної ідентичності, самоідентифікації, права розпоряджатися своїм тілом. Тобто, ЛГБ – це більше про стосунки з іншими людьми, а транс*люди – більше про те, що я роблю з собою і ким я є.

Орієнтація у транс*людей буває дуже різною і вона не залежить від гендерної ідентичності.

Гендерна ідентичність – це про самовираження та право бути собою.

– 8-го березня в Запоріжжі було дві акції: Марш жінок* і «Дивись, куди тиснеш!». І на першій акції були деякі радфем, які відстоювали позицію того, що транс*чоловіки – це прояв мізогінії та зневаги до жінок. Ти чув про це?

Я був на «Дивись, куди тиснеш!». Так, я знаю про таку позицію. Транс*люди, безперечно, сумісні з фемінізмом. З трансексклюзивними (TERF – Trans-Exclusionary Radical Feminism – радикальні феміністки, які виключають транс*людей) феміністками – ні. Мені здається, що у них є певний страх, і все це від нерозуміння процесу транс-переходу. Можливо, причиною також є внутрішня трансфобія. Деякі люди взагалі не усвідомлюють факт існування небінарних та транс*людей.

«Вічною» темою є розмови про те, що транс*жінки роблять перехід для того, щоб підглядати в туалетах за іншими жінками. Це не відповідає дійсності. Тому до ТЕРФ я ставлюся приблизно так само, як і до гомофобів. А щодо мізогінії: причин переходу може бути мільйон, проте я не зустрічав жодного транс*чоловіка, який би ненавидів жінок. І я теж до них не належу.

– Що має зробити влада, різні ініціативи та активісти/ки для того, щоб Запоріжжя стало максимально толерантним та доступним для транс*людей?

Першочергово, тренінги для лікарів. Ми якось намагалися це зробити, рік чи два тому.

Лікарі зазвичай або беруть брошурки, або  кажуть: «Нам це не потрібно і не цікаво».

І це було у приватних клініках. В державних лікарнях може дійсно не до цього зараз, однак, вони мають виконувати свою роботу. Друге – інфокампанії. Це дуже потрібно. І також у цьому питанні важлива відкритість самих транс*людей. Міжнародний день видимості транс*людей, який відзначають 31 березня, саме про те, що ми маємо навчитися бути видимими. Поки ми сидимо вдома, за зачиненими дверями й про нас ніхто не знає, – усі ці проблеми неможливо розв’язати.

Ян Губський

Примітка: Гендерно-бінарні транс*люди це транс*жінки і транс*чоловіки; персони, чия гендерна ідентичність не збігається з прописаною при народженні статтю і є “протилежною” їй.

Гендерно-небінарні транс*люди персони, чия гендерна ідентичність не вписується в рамки “чоловік” і “жінка”.

Зірочка (*) ставиться для того, щоб позначити: термін охоплює всіх людей, які ідентифікують себе як трансгендерні і/або які відчувають свою приналежність до транс*спільноті.

 Яна Радченко

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я