«Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним. Я не був комуністом.

Коли вони садили соціал-демократів, я промовчав. Я не був соціал-демократом.

Коли вони прийшли за членами профспілки, я не протестував. Я не був членом профспілки.

Коли вони прийшли за євреями, я не обурився. Я не був євреєм.

Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене», – цитує Мартіна Німеллера телеведуча та продюсерка Анна Редько. Так вона пояснила, навіщо виступає за права ЛГБТ-людей і вела перший «ЗапоріжжяПрайд» при тому, що сама гетеросексуальна.

«Я була дуже протестною дитиною – не знаю чому, бо в родині ніхто особливо не обмежував жодні мої погляди чи плани. Спочатку десь років у шість я заявила бабусі, що не вийду заміж до 30 років, – згадує Аня. – А ще заявила, що точно вийду заміж за “чорного хлопця” – щоб це максимально всіх шокувало. 

З дитинства не розуміла, чому колір шкіри або щось інше викликає у людей якусь реакцію: чому комусь взагалі до цього є якесь діло?

Анна Редько

І оскільки в моїй родині це не викликало жодного конфлікту, то в процесі дорослішання я все більше і більше дивувалася, коли когось били, тому що він іноземець. Я жила в центрі міста: хто пам’ятає, в центрі Запоріжжя було таке місце -«Маленький Париж». Там тусувалися всі: неформали, хлопці та дівчата з ЛГБТК-спільноти. І коли я йшла до школи повз це місце, і там виникали якісь конфлікти, я ніколи не могла зрозуміти, в чому справа. Чому чийсь вибір або чиїсь погляди на життя викликають у інших агресію? І досі цього, чесно кажучи, не розумію. У моїй родині ніколи не було агресії ні до ЛГБТ-спільноти. Ну, ми з мамою дуже засмутилися, коли дізналися, що Джордж Майкл нам ніколи не дістанеться. Але це, мабуть, максимум.

Моя родина завжди була зайнята своїми справами – тим, щоб виживати в 90-ті. І тому нам, власне, всі ці речі були не актуальні. І досі ніхто з моїх батьків не розуміє цієї агресії. Тобто вони переймаються за мене, коли я їду на Марш жінок або на Прайд, але це максимум. У більш широкому колі родичів я можу зустріти нерозуміння, щось потрібно пояснити, але без агресії.  Мені здається, що за межами моєї родини значно більш радикальна реакція зустрічається і потрібно частіше пояснювати, що будь-який відмінний погляд на життя, орієнтація, колір шкіри, національність – це взагалі не привід якось інакше сприймати людину. І що упередження з цього приводу є печерними, їм немає місця в сучасному суспільстві. Гомопропаганда – я просто в авангарді цього агресивного руху, – сміється Аня. – Насправді завжди варто повертатися до тієї цитати Німеллера. 

Ми не можемо ховати голову в пісок, коли йдеться про права одних людей,

і діставати її в зручний момент, коли йдеться про права інших. 

Для мене права жінок, права ЛГБТ і права людини – це одне й те саме. Це про те, що, якщо ми хочемо жити в цивілізованому демократичному суспільстві, ми маємо разом відстоювати свої права та відстоювати недискримінацію загалом». 

Анна Редько Анна Редько

Іноді Анна на запрошення читає лекції з секс-просвіти: «Я до цього прийшла через дуже людиноненависницький коментар. Мій коментар, який досі мені не чужий. Він був про те, що людям чомусь дозволяється після трьох місяців навчання та складання іспиту водити машину, а для того, щоб народжувати дітей, нікому ніяких дозволів не потрібно. Можливо, це різка позиція, але я все-таки переконана що в ХХІ столітті, коли люди доволі свідомі та в космос літають, їхні сексуальні реакції та поведінка все ж таки мають бути обдуманими. Щоб не робити дурниць, щоб уникати того ж насильства, яке, на мій погляд, є однією з найбільш актуальних в Україні проблем. Люди мають розуміти, як побудоване їхнє тіло, які мають будуватися стосунки, що таке повага, що таке процес згоди, що таке ненасильницька комунікація. 

Коли ми говоримо про секс-просвіту, у деяких людей уява малює якісь картинки з фільмів для дорослих. 

Але насправді сексуальна комунікація починається зі спілкування. 

Спочатку ти маєш порозумітися з собою та власним тілом, зрозуміти як воно влаштоване, як реагує, а потім уже порозумітися в стосунках із іншими людьми. 

Приступати до статевих стосунків: не тому що десь у когось, перепрошую, засвербіло, а тому що ти свідомо вирішуєш, що ти цього хочеш. І ти маєш точно знати та розуміти,  що твій партнер або партнерка має таку ж позицію, – акцентує Аня. – От тоді можна переходити до безпосередньо статевих стосунків. Коли ви точно знаєте, як убезпечити себе і партнера чи партнерку від небажаної вагітності, від хвороб, тощо. 

Мій досвід спілкування з чоловіками та жінками говорить про те, що це велика проблема навіть для дорослих. Дорослі чоловіки часто не знають, як влаштоване жіноче тіло, що там з ним правильно треба робити. Вони досі живуть у світі якихось дивних і подекуди смішних стереотипів, але стає зовсім не смішно, коли це стосується безпосередньо тебе або близьких тобі людей. 

Тому мені здається, що секс-просвіта – це те, що точно має бути в школі. Із найменшого віку діти мають розуміти, як побудоване їхнє тіло та що таке безпека».

Анна Редько

Анна захоплюється дослідницею з Харкова Юлією Ярмоленко, авторкою книги Малечі про інтимні речі: «Коли люди чують в одному реченні «секс-просвіта» і «діти 2-3 років», у них серцевий напад починається. Насправді в книзі є дуже класні штуки – наприклад, правило трусиків: що це таке, чому це важливо. А Правило трусиків – це історія, яка захищає дітей від сексуальних домагань. Коли істерика слідами новин про педофілів вщухає, виникають закономірні питання: що зробити, щоб цього не відбувалося або як насильство могло тривати роками? 

Коли дитина не розуміє, що щось не так, і коли вона не має довірливих стосунків з батьками або з кимось дорослим, так це й відбувається. Для того, щоб цього не відбувалося, ми маємо зробити дві речі: вибудувати довірливі стосунки та розповісти дитині, що ОК, а що не ОК, як має бути правильно. Якщо ми хочемо через 10-20 років жити в нормальному суспільстві, де ніхто нікого не б’є за довге волосся, за орієнтацію або за фемінізм, якщо ми хочемо, щоб історій про сексуальне насильство було менше – ми маємо починати з себе вже сьогодні, намагатися будувати суспільство на інших засадах. І сексуальна освіта в цьому, як на мене, дуже важлива. Тому що я не знаю людей, які в своєму житті могли б уникнути сексуальних стосунків, – пояснює Аня. – Так чи інакше всім в 2, 3, 5, 10, 15 чи 25 років доведеться цю частину життя пізнати. І краще, щоб все ж таки це відбувалося без травм – і психологічних, і фізичних. Тут так само, як і в ситуації з водійськими правами: є певні правила та перестороги, і їх потрібно знати. 

Я хочу цим займатися, оскільки у мене є нереалізований педагогічний потенціал – я за освітою вчителька. Мабуть, недозакрила цей гештальт.  Щоправда, так і не знайшла, де в Україні здобути фахову освіту. 

У нас експертом чи експерткою себе називає кожен ліпший, хто прочитав три статті в інтернеті. 

Мені ж хотілося займатися цим більш фахово, але я дуже сподіваюся, що якісь сучасні і корисні закордонні програми коли-небудь будуть імплементовані в Україні, і секс-освіта прийде в школу.

Я колись написала Юлії Ярмоленко, яка має освіту, і сказала, що хочу отримати фах секс-педагога – запитала поради, де це зробити. До цього я шукала самостійно та була шокована, що в Україні є організації… Хочу наголосити, що це не справжній вищі навчальні заклади, попри те, що в їхній назві можуть бути слова «асоціація» чи «інститут». Але коли ти відкриваєш їхні сайти, у тебе починає литися кров із очей! Тому що це осередок, квінтесенція мізогінії, дискримінації та іншого високодуховного брєда. Тобі пишуть про твою місію, про так звані сімейні цінності, про те, що всі орієнтації, крім гетеросексуальної, – це хвороба. І ти думаєш: «Боже, ми точно живемо в одній точці часу і простору?». Я вважаю, що діяльність таких структур має регулюватися, мають бути ліцензії, контроль за тим, щоб люди не поширювали дискримінації, прикриваючись назвою якогось вищого навчального закладу. До жодного інституту в його основному розумінні, з дослідницькою діяльністю науковою, це не має жодного стосунку. Тобто це поширюється антинаукова маячня», – обурюється Анна.   

Анна Редько

ДО ЧОГО ТУТ РЕЛІГІЯ

«Нещодавно я мала дискусію з приводу того, хто поширює цю дискримінацію, хто поширює такі людиноненависницькі ідеї. Я стояла на позиції, що це релігійні організації. Мій опонент говорив, що це дуже зав’язано на персоналіях і на країні, де це відбувається. Тому що в широкому сенсі говорити про те, що релігія як така несе якісь насильницькі ідеї, я не можу, – акцентує жінка. – Я думаю, це пов’язано безпосередньо і з країною: наприклад, католицька церква в Польщі дуже тисне на суспільство, а консервативна партія їй підспівує – так заборонили аборти.

У нашій країні Всеукраїнська Рада Церков досі хапається за серце при слові гендер і виступає проти Стамбульської конвенції. Але одночасно із тим десь у Швеції жінки-лесбійки можуть бути священиками: вони вінчають ЛГБТ-пари і допомагають жінкам, задіяним у секс роботі. І все це в лоні однієї церкви.

Тож я думаю, що це складне комплексне питання. Як на мене, релігії містять у собі такий серйозний дискримінаційний компонент: це патріархальна парадигма, де жінка стає власністю чоловіка (в тій чи іншій формі, з формулюванням можна довго сперечатися). Можна вишукувати десь в текстах святих писань якісь натяки на те, що ЛГБТ-стосунки є гріховними. З іншого боку, дуже велике значення має те, хто саме і яку саме інформацію транслює з тих писань. Тобто ми бачимо, що в тих же скандинавських країнах це не проблема. І Папа Римський говорив, що він не засуджує ЛГБТ-шлюби, що вони не гріховні і що католицька церква їх підтримує. Наскільки я пам’ятаю, Папа також засуджував домашнє насильство, – пояснює Анна. – Бачимо, що певні релігійні організації, напрямки, течії релігійні намагаються рухатися в ногу з часом. Тому що, на мою думку, вони все ж таки працюють як бізнес-моделі. Вони хочуть, щоб були прихожани. А якщо є прихожани, є і гроші. Тому вони якось намагаються адекватно адаптуватися до сучасного запиту суспільства.  

По-друге, якщо все ж таки говорити про якісь гуманістичні релігійні ідеї: можливо, є якась частка серйозна людей, спільнота, в якій правда сповідують любов, доброту і прагнення допомагати ближнім. І можливо, це спонукає толерувати речі, які ще 100 років тому було неможливо уявити собі. Але з третього боку, якщо ми опираємося саме на історію про Україну, мені здається, що у поточний ситуації в Раді Церков немає такого прагнення до сучасних і адекватних людських цінностей. І що ми можемо з цим зробити, окрім того, як гнути свою лінію та нагадувати про ту статтю Конституції, яка обіцяє нам свободу слова, совісті та віросповідання, нагадувати, що взагалі-то в Україні церква відділена від держави? Окрім цієї діяльності в правовому полі та інформаційних кампаній, що ми можемо зробити?

Хочемо ми цього чи ні, але ми живемо зараз у суспільстві, де наша правозахисна позиція все ще у меншості.

Тобто більшість людей навіть якщо книжок релігійних не читала, все одно усвідомлює себе як християн або причетних до тієї чи іншої релігійної течії.

Анна Редько

Можливо, це пов’язано з тим що так було завжди, тобто якась традиційна історія. Можливо, людям просто приємно відчувати себе частиною чогось більшого. І зараз зайняти якусь агресивну позицію та сказати, що ви всі помиляєтесь, і релігія не дасть вам відповідей на всі питання – не думаю, що це продуктивна позиція, – визнає Анна. – Ми можемо тільки займатися просвітою, наводити приклади альтернативних релігійних рішень, вишукувати інші цитати із тих же писань і говорити про те, що головна цінність це все ж таки любов і прощення. Апелювати до гуманістичних ідей.

Гомопропаганди, про яку я часто жартую, не існує в принципі. 

Як не існує пропаганди блакитного кольору очей або ліворукості. 

 

Як на мене, це все від незнання: чим більше людина знає, тим більше вона схильна до критичного мислення, до аналізу інформації. Поки що необхідно зменшити градус агресії і дати більше інформації хоча б тим, хто хоче її отримати». 

Анна Редько Анна Редько

СУЧАСНІ ПОТРЕБИ ВИНИКЛИ ДАВНО

Аня пояснює, що це стосується не лише ЛГБТ-спільноти, а й будь-яких соціальних змін: «Люди, які агресивно або з нерозумінням реагують на ці речі, так само переконані, що в принципі раніше було краще. 

Люди переконані, що раніше домашнього насильства не було, педофілів не було, наркоманів не було,

нічого не було – все було краще.

Саме тому я й говорю, що ми маємо займатися просвітництвом, говорити про те, що це було завжди. Взяти ті ж секс-скандали в церкві – можна зробити вигляд, що їх не було. Але раптом з’ясувалося, що вони були у багатьох країнах. І тепер це велика криза, пов’язана із сексуальними нападами на дітей. Чи говорить це про те, що раніше не зазнавали насильства? Ну, навряд. Це говорить про те, що раніше в цьому ніхто не зізнавався. 

Чи говорить рух #MeToo про те, що у нас епідемія сексуальних домагань сталася? Ні, просто час настав, суспільство дозріло, – пояснює Аня. – Хтось насмілився стати першою, і це викликало такий ефект лавини. 

Мені здається, що це стосується практично всіх соціальних зрушень. Настає час і знаходяться люди, які насмілюються про це говорити. З правами ЛГБТ-спільноти зараз, мені здається, така ж ситуація. Ми знаємо як освічені люди, що гомосексуали були завжди. У різні часи в різних країнах до них було різне ставлення: від прийняття до переслідувань.  Нині я вважаю, що настав час говорити про права людини в цьому контексті також. І єдине, що нам потрібно на сьогоднішній день – щоб більше людей насмілювалися про це говорити, висловлювали свою підтримку. Тому що часто думка більшості ґрунтується на певних авторитетах: не всім хочеться рефлексувати чи аналізувати якусь тему, заглиблюватись, – говорить Аня не у докір, а з розумінням, – Але у багатьох людей є авторитетні особи, чия думка для них важлива. 

Для вірян, наприклад, авторитетною є думка Папи Римського. Він є лідером думок для цієї спільноти. І це не його особиста думка – це думка людини, яка репрезентує священне писання для мільйонів людей на планеті. Тому важливо, щоб кожна людина, тим паче публічна, сьогодні поставила собі питання: що вона зробила для просування гуманістичних цінностей, що вона зробила для захисту прав людини. Потрібно почати висловлювати свою позицію. Навіть якщо поки це здається чимось скандальним або таким, що може викликати негативну реакцію. Якщо таких людей стане більше, ми швидше прийдемо до того, що люди перестануть шокуватися якимись речами або жити стереотипами. 

Я хочу жити в зручному суспільстві. Зараз мене можуть закидати помідорами прихильники традиційних цінностей, які кричать про “гейропу”, – сміється Аня. – Але я правда хочу жити в Європі. Я розумію, що Швеція завтра не настане в Україні. Але якщо я щось можу зробити, щоб скоротити цей розрив, я маю це робити. Мені хочеться жити в суспільстві, де я можу говорити про свої переконання і не думати, що отримаю у відповідь агресію. Я хочу жити в суспільстві, де мої друзі та знайомі з одностатевих пар можуть укладати шлюб, заводити дітей – і ніхто в них не буде тикати пальцем. У Європі також 10 – 20 років тому це здавалося утопічною ідеєю, а сьогодні це норма життя. 

Анна Редько

З часом в Україні теж зрозуміють, що люди нічого аж такого не вимагають. Нічого, що не має більшість громадян. Я маю право цілувати свого партнера, укладати з ним шлюб і заводити дитину. І я не розумію, чому мої знайомі та друзі не мають такого права в ХХІ столітті. І якщо я можу щось зробити, то я маю це зробити. 

А інакше навіщо нам наші погляди,

якщо їх не використовувати ніде,

окрім постів на Facebook? 

Так, у людей є інші проблеми: комуналка, дороги, ще щось. Дехто говорить, що їм не до фемінізму. Але тоді виходить, що і не до екології, не до прав людини… Це повертає нас до цитати, з якої я почала. Про те, що, коли прийдуть за нами, може не лишитися когось, хто заступиться за нас».

Анна Редько

 

Фото: Слава Чиженок

Текст: Катерина Майборода

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть своє ім'я